День, який розділив наше життя на «до» і «після».
День, коли ранок почався не з кави, а з вибухів.
День, коли кожен з нас зробив свій вибір – стояти.
Сьогодні ми згадуємо тих, хто першим прийняв удар.
Військових, прикордонників, нацгвардійців, рятувальників, поліцейських.
Цивільних, які не встигли сховатися.
Тих, хто досі в полоні.
Тих, хто віддав життя за наше право жити у своїй державі.
Нам давали 48-72 години.
Ми вистояли роки.
І стоїмо далі.
Бо 24 лютого – це не лише про біль.
Це про гідність.
Про єдність.
Про силу, яка народжується тоді, коли здається, що сил більше немає.
Пам’ятаємо. Дякуємо. Боремось.
Слава Україні!